Квадратура кола - це така собі математична задачка, родом ще зі Стародавньої Греції. Вона пропонувала за допомогою циркуля і лінійки побудувати квадрат, площа якого дорівнює площі кола.
Сотні років тисячі математиків ламали над голову над її рішенням, поки 1882 року німецький учений фон Ліндеманн не довів, що задача про квадратуру кола не має практичного рішення.
Річ у тім, що довжина сторони вихідного квадрата має дорівнювати квадратному кореню з числа "пі". Але число "пі" є трансцендентним, тобто має нескінчену кількість знаків після коми. Ви ніколи не зможете намалювати відрізок довжиною в "пі кратної", ні тим паче завдовжки в корінь із "пі". В принципі.
Здавалося б, питання закрите. Але 1925 року математик Альфред Тарський, враховуючи досвід задачі про голку, переформулював завдання інакше: чи можна нарізати коло на безліч шматочків, а потім - без порожніх просторів - зібрати з них квадрат тієї ж площі?
У 2017 році було доведено, що рішення можливе, якщо розбити коло на 10*200 ступенів фрагментів. Для порівняння: за оцінками космологів, у всьому видимому Всесвіті перебуває всього лише 10 у вісімдесятому ступені атомів.
Тож теоретично перетворити коло на квадрат, звичайно ж, можна, але тільки на папері. З фізично реальними об'єктами провести таку операцію дуже важко. Необхідний абсолютно повний всесвіт.
Утім, з усього вищесказаного можна зробити інший висновок: якщо ми уявляємо собою всесвіт у вигляді якогось "потовщеного", але майже плаского млинця (інакше теорія Великого вибуху не працює), тоді ми маємо бачити лише 30% усього матеріального, представленого у вигляді окремих або згенерованих атомів.
Що, в принципі, відповідає спільним "об'ємам" баріонної речовини й так званої "темної матерії".
Однак це не означає існування самої "темної матерії". Як і "темної енергії", яка чи то продукує гравітацію всього Всесвіту (на противагу теорії відносності Ейнштейна), чи то визначає його вагу (хоча процес "перетікання" енергії в масу не зовсім зрозумілий, навіть з математичної точки зору).
Проте, якщо ми проєктуємо Всесвіт у певне коло, з якого витягуємо інформацію у вигляді різного типу космічного випромінювання, тоді виходить, що ми "добровільно" відмовляємось від сприйняття всього “об’єктивного” простору, незалежного від конструкції й вимірювальних особливостей наших приладів.
Питання: як "розбити" всесвіт на 10 у двохсотому ступені шматочків? І чи потрібно це робити хоча б з тієї точки зору, що гіпотеза пласкої Землі, за великим рахунком, не відрізняється від ідеї плаского млинця-всесвіту?
