Згідно з новою теорією, запропонованою міжнародною групою геофізиків і геологів, Ісландія являє собою відкритий залишок континенту, який занурився у води Північного Атлантичного океану близько 10 мільйонів років тому.
Ця теорія суперечить давнім уявленням про формування Ісландії та Північної Атлантики, але, за словами дослідників, вона пояснює геологічні особливості океанського дна і те, чому земна кора під островом набагато товща, ніж повинна бути.
Сторонні експерти, ясна річ, скептично ставляться до ймовірного існування Ісландії-континенту. Однак їхні доводи ґрунтуються на старих геологічних даних.
"Регіон, під яким знаходиться континентальний матеріал, простягається від Гренландії до Скандинавії", - каже Джилліан Фоулджер, провідна авторка книжки "Ісландія", де описується нова теорія.
"Частина на заході та сході зараз опустилася нижче за поверхню води, але він все ще стоїть вище, ніж повинен. Якби рівень моря впав на 600 метрів, то ми б побачили набагато більше суші над поверхнею океану", - стверджує Фоулджер.
Загублений континент
За словами Фоулджер, Північноатлантичний регіон колись був повністю сухопутним, - залишок іншого суперконтиненту Пангея, що розпався 200-175 мільйонів років тому, тоді як Ісландія утворилася ще через 140 мільйонів років над вулканічним шлейфом.
Однак Фоулджер та її співавтори пропонують іншу теорію: океани почали формуватися приблизно на південь і північ - але не на захід і схід - від Ісландії, коли Пангея вже майже розпалася. Області на захід і схід залишалися пов'язаними з тим, що зараз являє собою Гренландію і Скандинавію.
"У людей дуже спрощене уявлення про те, що тектонічна плита - це щось на кшталт обідньої тарілки: вона просто розколюється на дві частини і розсувається, - пояснює Фоулджер. - Але це більше схоже на піцу або витвір мистецтва, зроблений із різних матеріалів - трохи тканини тут і трохи кераміки там, різні частини мають різну міцність".
Згідно з новою теорією, Пангея не розкололася остаточно, а втрачений континент Ісландія залишився у вигляді безперервної смуги сухої землі завширшки щонайменше 300 кілометрів, яка ще 10 мільйонів років тому височіла над водою.
Зрештою, східна і західна частини Ісландії затонули, на його місці виник острів Ісландія.
Пропонована теорія пояснює, чому товщина порід земної кори під сучасною Ісландією становить близько 40 км, а не 8 км, як випливає з моделювання еволюції вулканічних шельфів.
"Коли ми зрозуміли, що ця кора є континентальною, наші дані раптово набули сенсу", - йдеться в заяві Фоулджер.
"Континентальний регіон набагато більший за саму Ісландію - просто під морем прихований цілий континент".
Континентальний шельф
Фоулджер та її колеги підрахували, що колись Ісландія простягалася на понад 600 000 квадратних кілометрів, розташовуючись між Гренландією і Скандинавією. Нагадаємо, площа сучасної Ісландії - 103 000 квадратних кілометрів.
Геологи також припустили, що на захід від нинішньої Великої Британії та Ірландії міг існувати прилеглий регіон аналогічного розміру. Але і ця суша занурилася у воду.
Доказом слугують викопні свідчення: деякі рослини однакові як у Гренландії, так і в Скандинавії. Це підтверджує ідею про те, що широка смуга суші колись з'єднувала регіони. Однак геологам невідомі аналогічні свідчення тваринного світу на втраченому континенті.
Концепція Ісландії суперечить переважаючим теоріям формування Північноатлантичного регіону, і викликає відторгнення в середовищі геологів-теоретиків.
Ян Далзіел, який представляє Техаський університет в Остіні, каже, що він не бачить особливих підстав для виправдання цього припущення.
На відміну, наприклад, від затонулого континенту Зеландія, який, як встановили геологи, складався з континентальної кори, що відокремилася від Антарктиди, в північноатлантичному регіоні не було достатньо "матеріалу", щоб сформувати цілий континент, упевнений Ян Далзіел.
Геофізик Кармен Гайне, директор Центру еволюції та динаміки Землі в Осло, зі свого боку, каже, що запропонована теорія - "сміливе твердження", хоча існування "Великої Ісландії" малоймовірне.
До слова, магнітні дослідження морського дна в цьому регіоні демонструють "смуги", які вказують на те, що послідовні шари розплавленої кори відкладалися на морському дні Північної Атлантики протягом мільйонів років. А це явна ознака океанічної кори, що спостерігається по всьому плато в Тихому океані.
Водночас "їхній концептуальний погляд є гарною відправною точкою для дискусій і, що важливіше, для збору додаткових і актуальних даних", - визнає Гейне.
Іншими словами, геологи обережні в оцінках: а раптом буріння морського дна принесе несподівані результати?
