І знову Київська Русь. Тема на стільки велика і дискусійна, що не залишає жодних аргументів для протилежної думки.
Чому? Та тому що письмових джерел у нас гранично мало. Навіть з урахуванням того, що ми говоримо про часи раннього і майже класичного Середньовіччя, коли практика ведення державної документації тільки народжувалася, а діловодство носило, м'яко кажучи, локальний і тимчасовий характер.
Ми вже намагалися розібратися, де пролягає межа між історичним міфом про Київську Русь і тією політичною реальністю, що існувала в ті часи, - дивіться тут і тут. Однак багато питань залишаються нерозкритими внаслідок того, що така реальність час від часу перероджується залежно від обраної нами методології та аналітичного апарату.
Коли відомий український історик Олексій Толочко спробував описати умовну конструкцію "Київська Русь" без урахування літописних списків, то виявилося, що ми не знаємо ані власної історії, ані її підвалин. Саме тому, що всі чотири літописні списки виникли через 4, якщо не через 5 століть після описаних там подій.
Крім того, ідеологія письма базувалася на маніпулятивних технологіях прив'язки однієї території-династії до іншої території, де ніякої династії не існувало, а походження автентичної еліти викликає величезні питання.
Невирішувані в принципі питання. Навряд чи ми знайдемо "залізобетонні" документи, що вказують на етнічне та/або соціокультурне походження першої "руської" еліти. Хоча б через те, що її не було, - якщо ми оперуємо сучасними поняттями й продовжимо в традиціях 19-20 століть модернізувати неверифіковну історію.
У цій статті я спробую представити умовний образ Русі. Образ, скоріше, політологічний і політекономічний, ніж історичний.
Однак якщо ми говоримо про конструювання владних інститутів, ми повинні розуміти, яким чином і ким поновлюється влада. Чи була це “влада” взагалі. Ось у чому питання.
Інакше кажучи, Київська Русь з історичної моделі перетворюється на лабораторний евфемізм, необхідний для репродукції різних за своєю ідеологічною інтенсивністю культурреалій, куди вміщується еквівалентне державі політичне середовище. Щось на кшталт Windows чи Linux та які визначають логіку функціонування суспільних інституцій.
Переосмислення Історіографії Київської Русі
Отже, відштовхуємося від методології Олексія Толочка і геть забуваємо про лаврентіївський, іпатіївський та інші списки разом з усією Повістю минулих літ невідомого авторського походження.
У підсумку, - якщо ми говоримо про верифіковані паралельні джерела, - у нас є тільки імператор Римської імперії Костянтин Багрянородний і Ахмад ібн Фадлан, який де факто був "держсекретарем" Аббасидського халіфату і виконував низку дипломатичних місій із гарантування безпеки транзитних шляхів між Руссю, кочовиками, Волзькою Булгарією та арабськими торговельними корпораціями.
Звісно, існують й інші автори, як-от Лев Диякон чи Іоанн Скіліца, але вони дотримувалися імператорської парадигми. Аналогічно "працювали" географи та мандрівники Ібн Хордадбех, аль-Масуді, Ібн Русте та інші.
Тож історіографію Київської Русі можна умовно розділити на 2 методологічні розділи: візантійський та арабський.
Візантійський підхід більше описує відносини серед знаті, характер укладених договорів і кровно-родинні (державні) зв'язки між "дворами", тобто "урядами" свого часу.
Арабський підхід більш економічний та етнографічний, пов'язаний з описом внутрішньої структури руського суспільства. Точніше кажучи, тих соціальних феноменів, з якими безпосередньо стикалися араби.
І якщо з'єднати воєдино ці два підходи, то загальна картинка виглядає наступним чином.
Торгівля та влада в Давньоруській державі
До епохи Ігоря та Ольги існував тільки Київ, який жив винятково за рахунок торгівлі, контролюючи два напрямки: з півночі на південь, до Константинополя, а також зі сходу на захід, виконуючи роль військового представництва чи то булгар, чи то кочівників. Саме останні забезпечували необхідну логістику арабам, які слабо уявляли собі західні ринки (на той момент їх, по суті, не було, оскільки Європа "доживала" римську цивілізацію й особливо не контактувала із зовнішнім світом).
Новгород виник у 10 столітті, практично з нізвідки, але докорінно відрізнявся від Києва: республіканське правління, віче, зачатки демократії. І пряма торгівля з північними країнами, де складалися свої протополітичні й торговельні структури.
Тут також панувало посередництво, проте воно було більше зорієнтоване на північ і захід, ніж на схід. Хоча від комерційних пропозицій ніхто не відмовлявся, - в результаті демократичні начала конкурували з олігархічним капіталом. Щось на кшталт венеціанського проєкту, тільки на основі іншої правової моделі.
Київ, у свою чергу, ні на що не претендував. І навіть не створював якихось додаткових військово-політичних об'єднань. Судячи з усього, влітку місцева дружина, що називала себе Руссю, грабувала сусідні й далекі землі, а далі - взимку - вивозила товар, переважно рабів, у Візантію або на прикордоння. Кочівники надавали партнерський "транспорт", араби - товари повсякденного попиту, зброю, тканини та срібні монети.
Поліс нічого не виробляв. Внутрішньої економіки, як і внутрішнього ринку, не існувало. Громади жили самі по собі, ізольовано, а чим там займалася "братва на джипах" нікого не хвилювало.
Розподіл багатств також був замкнутим, безпосередньо не пов'язувався з контрольованою територією. Відповідно, якщо немає території, то немає ієрархії, карального апарату і бюрократії. Ніякої виробничої, податкової та розпорядчої документації.
А якщо немає силовиків, бюрократії та податківців, то немає й держави. Але є практика бандитизму в стилі "Чатал-Гьоюк": прибіг на розбірки, пограбував, втік, сторгував. Чим і жили.
Ми навіть приблизно не знаємо, чи були конфлікти між тогочасними угрупованнями, що це були за угруповання і як розв'язувалися проблеми щодо "районування" прилеглих територій.
Немає даних - навіть археологічних. Київ узагалі археологічно не верифікується нижче 9 століття - тож усі ці казки про трьох братів, Рюрика тощо можна спокійно відкинути вбік. І навіть не згадувати.
Зміна Епохи
Ситуація змінилася в 10-му столітті, коли в арабів різко зріс політичний вплив консервативних течій, торгівля сповільнилася внаслідок виснаження срібних копалень, а скандинавські "русі" почали об'єднуватися в протокоролівства з монархічною формою правління. Тамтешні військово-торговельні корпорації обзаводилися спадковою владою. Остання виконувала роль міжкланового арбітра і силою контролювала підзвітну територію.
Крім того, "пацани на джипах" вже не могли гарантувати безпеку ні візантійським, ні арабським торговим баронам. Зростали й конфлікти з половцями, печенігами та іншими кочовиками - колишні зв'язки втрачали економічний сенс, а внутрішнього ринку, як зазначалося вище, не виникло. Корпорації работорговців розорялися.
Конфлікти були настільки серйозними, що охопили два століття - з 10 по 11 століття. Значно пізніше виник міф про боротьбу з набігами кочівників різних мастей і віросповідань. Здебільшого такі міфи носили антисемітський та антиісламський характер.
Відсутність легких баришів спровокувала й внутрішні розбіжності. Найвідоміші розбірки між Ігорем і Малом, внаслідок чого Коростень втратив шанс стати прямим конкурентом Києва. Волинська археологічна культура остаточно занепала.
Київські конунги посіли домінуюче становище серед місцевих князьків, однак постало питання про легітимність. Русь, тобто міцно згуртована спільнота воїнів-работоргівців, не бажала миритися з новими реаліями. "Хлопцям у червоних піджаках", а саме власникам коней, обладунків і початкового капіталу, хотілося зберегти попередній обсяг доходів, легкі гроші. Тож треба було якось нав'язувати свою волю - меч сам по собі перестав бути ефективним засобом виробництва.
З наскоку Ігор не зміг підкорити древлян. Спроба домовитися з Константинополем з боку Ольги також не увінчалася особливим успіхом: русь, сама займаючись грабунком, не змогла гарантувати колишні доходи. Араби також розчарувалися в "невірних". Та й кормова база стискалася, породжуючи все більш екстремістськи налаштовані ісламістські групи.
Саме товарний голод привів Ольгу до Константинополя. Саме голод змусив метатися Святослава в пошуках оптимального геополітичного рішення.
Тим часом тиск Константинополя тільки зростав. Греки, як і араби, більше не хотіли мати справу з комерційно марними для них варварами. Останні більш грабували, ніж забезпечували безпеку та логістику.
Так, Ольга спробувала визначити кількість стягуваної данини. Однак без бюрократичної конкретики та на основі страху перед тотальним знищенням. Практика спалювати тиснула над вимогою урядувати.
Реформи ж Володимира, який повернувся з Новгорода і який переконався в тому, що несилові політичні практики можуть бути комерційно успішними, розпочалися зі спроби об'єднати сусідських богів і створити спільний пантеон для всіх племен. Також він намагався створити щось на зразок митниці. Його дядько, Добриня Микитович, став першим на Русі митником.
Однак вжиті заходи не запустили механізм відтворення влади. Тому й потрібен був перехід до християнства, династичний шлюб із візантійською принцесою і створення моделі військової диктатури, - про жодну республіку (втім, як і монархію) на той момент ніхто не мріяв.
У цьому плані вибір візантійської версії християнства - ключовий момент руської історії.
- Ідеологічно така версія сягає філософії Плотіна: ідея Єдиного трансформувалася в структурну модель "вертикалі влади" на чолі з непогрішимим монархом, що володіє божественною легітимністю. Влада еманативно спадала зверху вниз, а не конструювалась за рахунок локальних соціальних практик, як у Європі. Ніякої вам роздробленості, тільки фосилізація влади і домінуючої фігури всесильного правителя.
- Саме візантійська церква з її бюрократичною регіоналізацією, владним супідпорядкуванням і корпоративною ієрархією стала "образом й подобою" майбутньої держави. Коли митрополит, після чергового падіння Києва, кинувся зі своїм двором на схід, за ним поспішила вся "держава". Русь як всевладдя конунга з претензіями на політичне панування згодом трансформувалося в російський абсолютизм і філософське стирання розходжень між state (як соціальною універсалією) та суспільством як економічним джерелом життя двору. Відтоді інституційно нічого не змінилося. За винятком легких модернізацій, Московія залишається ментально архаїчною. У кращому разі на рівні 13-14 сторіч.
- Виїзд київського митрополита, провал спроб Володимира-Ярослава створити найбільшу в Європі імперію, а також економічний занепад Києва зіграли позитивну роль для місцевих еліт. Вони взялися шукати природні для себе стани (state), мимоволі адаптувавши для власних потреб європейські політичні та правові практики.
- Однак саме православ'я, тим паче візантійське “кондове” православ'я, обернулося стратегічним програшем. Ортодоксальна ідентичність не дозволила цивілізувати еліти, хоча саме еліти мали намір адаптувати право під місцеві умови. Подальший крах ВКЛ та експансія Московського князівства призвели до оформлення умовної 2-партійної системи: частина еліт виступала за союз із Московією, частина мала намір домагатися статутних прав у складі інших політій. Така 2-партійна система набула остаточних географічних рамок лише після укладення Андрусівського перемир'я. Стан війни ніхто не скасовував.
- Те, що ми називаємо феодальною роздробленістю, на території умовних руських земель було нічим іншим, як формуванням державних утворень сучасного типу. На жаль, вони всі, включно з Галицьким королівством, провалилися. Ми навчилися жити регіонально, але не легітимізувати спільний політичний простір. Проблема триває щонайменше 900 років і до того ж обтяжена численними конфліктами з поляками та московитами. В українській мові навіть не з'явився логічний еквівалент слова "state", що негативним чином позначається на конструюванні сучасної громадянської ідентичності.
Зрозуміло, ніякої Київської Русі, навіть у кабінетно-лабораторному варіанті, ніколи не існувало. Усі спроби створити особисту монархію, насамперед з боку Володимира і ярославичів, з тріском провалилися.
Осмислених церковних стандартів, як і постримських правових практик, також не спостерігалося. Не відбулося ані сакралізації влади, ані прописування конституційних норм. Політика як технологія досягнення компромісних рішень між елітами / групами впливу не зародилася. Виробництво політики фактично було віддано на аутсорсинг більш інституційно стабільним структурам, - ВКЛ, Річ Посполита, Московське царство. Україна існувала тільки на рівні ніж місцевих самоорганізованих спільнот.
Якби митрополит залишився в Києві, то саме ми стали б Московією, тотальною конструкцією, що містить у собі церкву, государя, армію, бюрократію та окремі громади, пов'язані між собою загальною імперською ідентичністю.
І розумінням влади як божественної еманації "єдиної" вітчизни-царя-батіюшки.
Коли була Русь і на яких територіях, думаю, відповідати не потрібно. Якщо, звісно, ми маємо на увазі первісне, "споконвічне" значення цього слова - військово-торговельну корпорацію рабовласників, які живуть за рахунок надання логістичних/охоронних послуг. І фатально залежних від політичної стійкості зовнішніх гравців.
