Імперський проєкт: як Константин Великий створив християнство

Сучасне християнство виникло не відразу та не в один день. Пройшло майже 8 століть, 7 вселенських соборів, минула епоха тероризму проти Римської імперії, юдейські війни, час політичного єднання з імператорським двором, доктринальне розмежування між Константинополем та Римом, перш ніж з'явилась християнська віра та церква в тому вигляді, яку ми знаємо.

Мало того, християнство закріпилось в короні Карла Великого, коли Папа Лео III, всупереч позиції того ж Константинополя та спираючись на вигаданий Католицькою церквою документ, призначив германця Імператором Священної Римської імперії.

Тим самим створивши геополітичний прецедент, - адже центром тодішньої Римської імперії був саме Константинополь (термін Візантія — це вигадка німецьких істориків-романтистів 19 сторіччя).

Дві Римські імперії — нечувано. Але процес розколу єдиної Церкви набував політичних та правових форм. Здебільшого у вигляді взаємного несприйняття. А заодно у спробі Риму — після 800-го року - об'єднати божу та земну влади на основі державної ідеології, якою й стала відшліфоване християнство нового зразка.

Парадокс в тому, що християнізована державна ідеологія вже існувала приблизно 5 століть. Щоправда, в іншому місті та в більш м’якій формі: античність вмирала довго і в грандіозних філософських муках.

Перша державна релігія

Четверте сторіччя нашої ери. Правляча верхівка Римської імперії — християни. Вони чітко відокремлюють себе від варварів, вважаючи себе центром всесвіту і намагаються діяти відповідно до певних норм, продиктованих вірою в...

Вірою в що або кого?

Тут і виникають доктринальні розбіжності. Одні кажуть — в Бога, інші — в Христа, треті — в Єдине, четверті — в Боголюдину.

Історики кажуть, що тоді на руках ходило близько 88 варіантів Євангелія, які суттєво відрізнялись і текстом, і моральними наративами, і розумінням природи божественного.

В таких умовах з’являється Арій — християнський священник, який живе в Александрії. Він наголошує на тому, що, визнаючи Синівство Христа, ми повинні визнавати інше: Батьківство вимагає Першоджерело.

Виникає базовий доктринальний конфлікт, який призводить до розколу церкви. Точніше кажучи, загибелі тої, Першої Церкви.

Загибелі, - - бо 88 вірогідних Євангелій зникли, всі християнські громади були зачищенні, більшість єпископів вбито, а імператор Константин розпорядився спалити книжки, де б говорилось про іншу, неімперську версію християнства.

Термін “книжник” набуває аморального значення.

В результаті — за наступні 200 років — створюється 4 відомих нам Євангелія. З мікшованим тестом, переробленим змістом та розбіжностями, як дотепер не можуть розплутати навіть видатні теологи.

Арій проти Афанасія

Остаточну версію християнської доктрини обирав імператор. На додаток, Константин вперше в європейській історії ввів смертну кару за альтернативне доктринальне сприйняття релігійних постулатів.

Так народжувалась державна ідеологія. Та охоронна функція держави — за перевиховання інакодумців після проведення Нікейського собору відповідала “таємна стража”.

Втім, декілька екземплярів творів Арія все ж таки збереглися. Щоправда, їх складно верифікувати, але будемо виходити з того, що маємо.

 

Зокрема, в листі до Євсесвія з Нікодемії Арій стверджував, що не завжди разом снували бог та його син. Ніякого співіснування. Бог не передує синові ні в аспекті буття, ні в момент часу.

За його словами, Сонце не є народженим або частиною непереможеної сутності. Воно не залежить ні від чогось існуючого, крім того, що існує у волі та намірі до часу народження. Тому “щось” або народжується або створюється або визначається.

Христос не існував, коли не був народжений. Народження, таким чином, розміщує людину в просторі та часі. Тільки тоді виникає феномен існування. Будь-яке існування можливе лише протягом часу.

Та ж логіка стосується категорії творіння. “Створений” - це про початок існування. У просторі та часі.

Дивно, але теологія Арія приводить нас до звичайної фізичної логіки: буття неможливо відірвати від визначення буття, можливості виміряти його.

Разом із тим Арій говорить про інший, моральний аспект проблеми. Син Божій мав початок. Інакше він не міг бути сином, послідовністю бога. А якщо Він був “народжений”, то це означає лише одне: він просто був народжений. Мав земну природу і підкорювався земним (моральним в першу чергу) законам.

В тому ж листі Арій пише, що його переслідують тому, що “ми сказали, що Син Божий має початок, але Бог не має початку, Він поза часом. Син розп’ятий, бо є початок і є кінець”. Таким чином фізична присутність трансформується в моральний імператив.

І тут на історичну сцену виходить архієпископ Афанасий, який очолював Александрійську церкву. Саме йому належить ідея Трійці: Син був співвічний і єдиносущний, тотожній Отцю.

Аріанці, в свою чергу, пропонували альтернативу: якщо батько народив сина, то той, хто народився, мав початок свого існування. А отже, був час, коли Син був доісторією.

Ви думаєте, після цього розпочалася теологічна дискусія? Аж ні! Спочатку Афанасій пише наклеп єпископам, де звинувачує Арія в єресі. А потім — окремим листом імператору Константину — фальсифікує думки Арія, стверджуючи, що той пропонує з доктрини, нібито Син був створений, як і будь-яка істота, абсолютно з нічого.

А раз так, то природа Сина Божого мінлива і зводиться виключно до пороків. Тобто Арій нібито пропонує небіблійне трактування Христолюдини. Тоді як аріанці наголошували “лише” на визнанні земного буття: Син був зароджений, йому було передане буття, приватне існування в часі та просторі.

Через 2 роки аріанці пишуть власного листа Константину, де наголошують: ми віримо в Єдиного Бога Отця Всемогутнього, і в Єдиного Сина Ісуса Христа, який походить від Нього перед усіма віками, будучи Богом, Словом, через яке все було створено — Біблію. (Тут принциповий момент в теології Арія: Слово (Логос) тотожне Біблії, яка на той момент ще не була структуризованим та вихолощеним в чотирьох євангеліях текстом).

В тому ж листі прихильники Арія наголошують на своїй позиції: Син — продовження буття бога; не існує жодного заперечення (з їх сторони) буття бога, адже Буття визначається самим богом.

Далі Афанасій пише так зване “пояснення Константину”, де викладає — в першому, доканонічному варіанті, - основний принцип християнства: Син Божий не був створений із речей, яких немає. Не було часу, коли бог існував поза часом. Син Божий завжди перебував у Вічності в лоні Свого Отця.

Але Єдинородний Син все ж таки має неповноцінне синівство - другорядність від фізичної природи. Тому для того, щоб Ісус дійсно був Сином бога, любов Батька має бути метафізичною, поза природою. Ісус був справді народженим, але Він перебував поза межами Часу. А час — це ознака фізичного, гріховності.

Таким чином, Афанасій, по суті, виходив за межі біблійної інтерпретації, пропонуючи Константину затвердити політичний концепт Єдиного Бога: єдиного не в сенсі власного буття та творіння від свого імені, а в сенсі тотожності принципів трансцендентності (Бог-Отець), буття (Бог-Син) та визначення Сущого (Бог — Святий Дух).

При цьому концепт “Трійці” зводиться до метафоричних стосунків в межах самої Трійці, а земне буття визначається як “гріх”, тілесне приниження бога. Буття є власністю Бога, і він Своєю Волею дає можливість “бути”.

Земне буття, на відміну від Буття Бога, — безпричинне, безпринципове і не має значення з погляду метафізики: ніхто не є причиною Його існування, але Син існує окремо від Отця, завжди існує. Завжди, бо не потрібно, щоб Сина сприймали ненародженим. Навіть щоб підозри такої ніколи не було.

Таким чином, Афанасій у листі Константину відверто каже, що він пропонує далеко небіблійну версію бога. Але така версія політично необхідна для виправдання земного буття. Фізичне існування (читай, - людина) не має ніякої божественної цінності.

Аріанці, в свою чергу, наголошували на визнанні Єдиного Бога як “доброго суверенного судді”, Правителя та Провидіння всього незмінного. Отець все розпочав, а Син представ перед Всесвітом. Бог породив Його не за подобою або метафорою, а як відтворення, ідеальний зразок (відгомін неоплатонізму) буття. Сам Бог залишається метафізичним, знаходячись поза простором та часом.

Таємна операція "Єдина Церква"

Константин, розуміючи, що потрібно робити вибір між двома версіями християнства, скликає першу всесвітню раду всіх церков. Імператор наголошує, що має намір створити Єдину Церкву. Після Нікейського собору всі інші церкви, окрім новоствореної, припиняють своє існування.

Далі проводиться організаційна спецоперація. Модерувати процесом наказали Александру Александрійському, який не займав вагомих церковних посад, але був... помічником Константина. І виступав в його інтересах, захищаючи афанассіївську версію християнства. Підсумки Нікейського собору були відомі ще до його початку.

Все було зроблено красиво. Афанасій залишився осторонь, Александр не отримав офіційної посади. Єпископи нібито самостійно вирішували, в кого їм вірити.

Ну а далі — справа техніки. Спочатку відлучили Арія від Церкви. Потім ввели принцип єдинородності Бога. Затвердили Тринітарну концепцію бога. І під кінець запустили процес переписування Біблії під спущені зверху ортодоксії.

Коли пам’ять про більшість євангельських текстів стерли, Афанасіївський символ віри набув офіційного статусу. Лише в 500 році — на руках залишалось 4 канонічних Євангелія. Всі інші тлумачення оголосили єрессю.

Оскільки людське життя, за новою традицією, не мало жодного значення, земне буття апріорі видавалось грішним та нікчемним. Інакодумство прирівняли до віровідступництва. Запустився механізм державних репресій за політичною ознакою.

Відчайдушна спроба зберегти античний світ

Аріанство насправді було відчайдушною спробою, по-перше, зберегти античну філософську традицію, хай у формі неоплатонізму з його тотожністю Єдиного та Бога. Частина єпископів не бажала відмовлятися від практики шкільної дискусії, конкуренції між різними софіями.

По-друге, аріанство — це відголос Римської республіки, з її толерантним ставленням до інаковості, свободою віросповідання та сприйняттям життя в як права на буття.

В цьому сенсі Нікейський собор можна вважати офіційним закриттям всього античного проекту, - від грецької філософії до республіканського устрою. Народилась принципово інша Римська імперія - з абсолютистською владою та монополією на територію, власність, думки й бюрократію.

 

Ніяких місцевих еліт, власних церков, регіональних шкіл. Тотальна централізація, - і як недивно, згідно з тією ж концепції неоплатонізму: світ — це еманація Єдиного, його самовідтворення на більш низьких рівнях.

Триєдиність мала продемонструвати не тільки сакральну природу бога, але й абсолютну владу Василевса: віра, церков, імперія. Плюс розуміння імператора як васала бога. З правом вершити долі від імені Волі Божої.

Про свободу волі в ранньому середньовіччі ніхто навіть не мріяв. ЇЇ видумали європейські університети, коли було необхідно виправдовувати Хрестові походи та арабський тиск на Південну Європу.

Але це зовсім інша історія — зародження просвітництва, великі географічні відкриття, пошуки ідеального правління, протестантизм як духовна, а згодом і політична відповідь на папський (державницький) абсолютизм.

Тоді, в 4 сторіччі нашої ери, відбулась консервативна революція, яка визначила пріоритети розвитку на тисячоліття: ієрархічна структура церкви перетворилась на вертикаль влади. Сама влада отримала сакральну легітимність: коронувати імператора або короля міг тільки Папа.

А низам запропонували теологію гріха як виправдання трансцендентності бога, а відповідно, вседозволеності влади. Бо влада від Бога. Все твориме з Волі Божої.

Несторій кидає виклик

Пройшло майже 100 років. Здавалось би, симфонії релігійної та світської влади нічого не загрожує. Але тут Константинопольський архієпископ Несторій заявляє, що існує чітка різниця між божественністю та людськістю Ісуса. Фізична реальність (цілком в дусі Арія) така, що він не був ні тим, ні іншим. Тобто ані богом, ані людиною.

Щоправда, зазначимо: на початок 5 століття залишилось тільки дві конкуруючі структури — Антіохійська школа, яка радикалізувала вчення Арія та Александрія з її традиційним консерватизмом.

Несторій був відданим послідовником саме Антіохійської школи, разом з її лідером Теодором Мопсуестійським.

 

Вони підкреслювали розділення божественної та людської природи Ісуса Христа. Тоді як александрійська школа наголошувала на єдності єства Христа, не відокремлюючи божественність від його людської природи.

Александрійці йшли канонам, документально затверджених Церквою, тоді як несторіанці апелювати до біблейських та неканонічних текстів.

За несторіанською версією, Ісус, перебуваючи на землі, не був богом, адже він не був наділений божественністю. Тому діву Марію не можна називати Богородицею: вона не матір Бога, а Христокоса, матір Христа.

Марія народила звичайного хлопчика, який пізніше був пройнятий Словом Божим (Логосом).

Тут проявляється відмінність несторіанського підходу і до аріанської, і до александрійської (офіційно-церковної) традиції. Якщо аріанці зводили Логос (Слово Боже) до Біблії, а александрійці до іманентного Духа Святого, то несторіанці запевняли, що Бог міг дарувати божественність у формі Логосу. Людина в такому випадку стає Обраною.

На думку Несторія, якби Христос був Боголюдиною, то божественність завжди переважала б людяність, а сила життя (аріанський вплив) та служіння Ісуса як людини були б затьмарені.

Тому християни мають усвідомити собі дві природи Христа: окремо людську (наявну) та окремо божественну (в перспективі).

Дуже схоже на іслам: пророк-людина окремо, бог (аллах) окремо. Земне і небесне не існують в одній (фізичній) сутності.

Звичайно, ідеї Несторія не знайшли розуміння ані в середовищі вірян, ані серед єпископів, ані влади, яка й так доклала чималих зусиль для формування “праведної” громадської думки. Тим більше, що монахи так й не знайшли відповіді на несторієві питання:

• Чи можна стверджувати, що Бог народився від Марії, або що лише Христос народився від Марії?
• Чи це Бог перетворив воду на вино, ходив по Галілейському морю і проповідував Нагірну проповідь, чи це був Ісус?

Звичайно, ніхто вже не грався в толерантність. Імператорський двір організовує погроми несторіанських церков. На вулицях з’являються люди, які стверджують, що Несторій пішов проти Бога, заперечуючи втілення Його в Ісусі.

В розпал погромів з’являється так званий “лист александрійських богословів”, який звинувачує Несторія в богохульстві (читай, - екстремізмі на сучасний лад). Його авторство приписують Кирилу Александрійському - племіннику Теофіла Александрійського, який виключив з церкви попереднього архієпископа Костянтина за його проповіді в аріанському стилі.

Кирило спочатку пише листа Несторію, де намагається переконати його відмовитися від своїх поглядів. Відбувається обмін листами, Несторій непохитний.

Тоді Кирило бере теологічні листи опонента і йде з ними до імператора Феодосія II. Той скликає собор в Ефесі, - на дворі 431 рік. Делегатів Феодосій обирає власноруч.

Ми точно не знаємо, чи це була провокація з боку Кирила, чи він діяв за власним бажанням. Однак на Ефеському Соборі александрійську позицію представляв саме Кирило та його колеги. З боку Антіохії - Несторій з декількома єпископами.

Більшість делегатів від Антіохії побили по дорозі. Єпископ Іоанн взагалі прибув із запізненням; вплинути на дискусію він вже не міг.

Історики кажуть про 5 тижнів та 7 сесій Ефеського собору. У підсумку Несторія засудили як єретика, його книги та листи вилучили. На посаду архієпископа Константинополя призначили Флавіана, - до того він виконував делікатні доручення Феодосія.

Історія 100-річної давнини повторилась ну практично під копірку.

Щоправда, з іншими наслідками для Церкви. Фактично рішення Ефеського собору призвело до політичного розколу.

Щоб спробувати возз’єднати церкву, Кирило домовляється про зустріч з Іоанном. Той відступається від Несторія, вибиваючи собі право проповідувати дві природи Христа. Але лише за умови визнання метафізичної єдності Бога. Компроміс фактично вбиває несторіанство.

Самого Несторія відправляють затворником в монастир, а в 435-му імператор Феодосій висилає його до Єгипту. Через 16 років року Римська церква офіційно відлучає єпископа від церкви.

Несторій біжить із заслання та започатковує Православну церкву. Розкол набуває організаційних та ідеологічних форм.

Однак після того, як біглий архієпископ оголошує про виникнення власної церкви, монастир, де він проживає, спалюють. Несторія, вірогідно, вбивають або за наказом Константинопольського патріарха або імператора. Точно ми не знаємо.

Нова епоха абсолютистського всевладдя та релігійного фанатизму стає політичною реальністю.