"Кот Шредингера" перетворився на мем, в тому числі під час пояснення його характеристик і причинності (не дивно, що там епітети - дивовижне, фантастичне, містичне…) це стало приводом для численних марнотратних роздумів.
Якщо подивитися на історію науки, то саме це явище (і спроби його пояснень) призвели в кінцевому підсумку до безсилля розуму і привели сучасне природознавство в глухий кут. При цьому, ми маємо два однаково негативних результати. Перший - це відмова фізиків від здорового глузду, і взагалі від будь-якого глузду…
Оскільки їхнє раціональне знання зазнало невдачі під час спроб зрозуміти причинні зв’язки при редукції хвильової функції (ширше - причинності квантово-механічних явищ), то в кінцевому підсумку, вони відмовилися від розуміння і раціональності взагалі… зводячи все до комбінаторики і математичних ігор. При цьому НЕКОРРЕКТНИМ з точки зору самої математики (див. спроби математиків надати коректність і строгість її аксіоматиці).
Другий негативний результат, як наслідок першого, полягає в тому, що такий концептуальний застій породив такі собі позбавлені причинності та причинної структури “стохастичні” й імовірнісні моделі та відповідну релятивістську “філософію”, що базується на повному абстракціонізмі та іграх розуму на кшталт “кота Шредінгера”… Тобто за фактом ми маємо “антилогіку парадоксів”, суть якої зводиться до вміння грати в бісер математичних абстракцій, а за великим рахунком - все до тієї ж псевдо математичної схоластики.
Теорія струн як вершина таких ігор, має ту особливість, що пояснює все, і в кінцевому підсумку не пояснює нічого… На жаль, я не можу визнати обґрунтованими ці евристично безпорадні роздуми фізиків про “спостерігачів і котів”, та іншу лабуду комбінаторики, і вважаю сам цей момент у розвитку науки трагедією, що показала глибоку неспроможність уявлень про причинність, тобто про природу і суть часу (а якщо підходити всерйоз, то і простору).
При цьому це стосується всіх учасників пізнання, як детерміністів типу Альберта Ейнштейна, так і схоластів від квантової механіки типу Бора. У рамках концепції часу і взаємодій “у часі”, яку я розвиваю, ефект “редукції хвильової функції” - це досить просте явище, суть якого - взаємодія двох подієвих об’єктів - зовнішньої системи (спостерігача) і хвильового процесу в експериментальній системі.
Неважливо КОЛИ (в якій точці “розтягнутого сьогодення”) буде ця взаємодія, результат для “елементарного” подієвого об’єкта буде один і той самий - руйнування або його деформація… При цьому, зауважте, у повній відповідності з причинно-наслідковим зв’язком між дією та її наслідком. Ось цей факт, що в якій би точці подієвого об’єкта (“майбутнє, минуле або теперішнє”) ми не здійснили такий вплив, результат для “елементарного” об’єкта буде однаковим, і з’явився каменем спотикання для умів дослідників.
Дійсно, ми ще на об’єкт не подіяли ЗАРАЗ (але ми подіяли в майбутньому…), а він уже відреагував (цілком, у всіх “часах” оскільки елементарний)…
Навіть якщо ми спромоглися, але такої дії не вчинили (ні в “минулому”, ні в “теперішньому”, ні в майбутньому"), то і редукції не буде… Ще раз для розуміння. Подієвий об’єкт є вже скрізь на “осі часу” - і якщо ми з ним взаємодіємо (не важливо в якій точці цієї осі відносно “зараз”), то він на це реагує відповідним чином (цілком, як єдине ціле на всій подієвій протяжності).
Ось вам і всі міркування “живий кіт Шредінгера чи мертвий…” Якщо “частинка вилетіла”, то значить ще до того, як ми посадимо туди кота, цей вплив на подієвий об’єкт вже стався, і без усякої “ймовірності” буде відомий результат (без усяких напівживий, напівмертвий…). А те, як саме це відбувається на практиці, дивіться в численних дослідах Симона Шноля.
Проблема “редукції хвильової функції” не є проблемою, якщо ми розглядаємо події як основні елементи реальності, а не “частинки” або “хвилі”. Наші традиційні уявлення про причинність і час потребують перегляду і розширення, щоб врахувати ці нові відкриття. І це не означає, що ми повинні відмовитися від раціональності або здорового глузду, але просто потребує більш глибокого розуміння природи реальності.
Ще раз для розуміння
Подієвий об’єкт можна розглядати як елемент, що існує в усіх точках “часової осі”. Якщо ми взаємодіємо з ним (незалежно від того, в якій точці цієї осі ми знаходимося відносно нашого “тепер”), він реагує відповідно, як єдине ціле на всій своїй подієвій протяжності.
У випадку складних об’єктів це “маскується” як “ймовірнісна” картина, де вплив викликає зміщення траєкторій елементарних подій, з яких складається об’єкт. У випадку найпростіших елементарних явищ ми спостерігаємо “редукцію хвильової функції”.
Ідея безперервного сьогодення настільки проста, що якби вона була запропонована за часів Ейнштейна, ми б могли уникнути багатьох непродуктивних дискусій, які відбулися за останні 100 років.
Ще необхыдноо провести прямий експеримент, який доведе, що майбутній вплив призведе до редукції хвильової функції в минулому. Це допоможе уникнути необхідності використовувати складні теоретичні моделі для пояснення такого результату.
Принцип “не плодіть зайвих сутностей” реалізується через ідею безперервного сьогодення. Всі непорозуміння і парадокси, накопичені за останні 4000 років, можуть бути вирішені за допомогою цієї простої, але потужної ідеї.
Важливо додати, що з цієї ідеї випливає наявність “сил часу” (див. ідеї М.О. Козирєва), які фізично передають взаємодії за координатою часу (від минулого до майбутнього і навпаки). Ці сили проявляються, зокрема, під час дії минулого на майбутнє як сили інерції, а сили, що діють з майбутнього на минуле, - як такі, що зміщують імовірність подій.
Про свободу волі і живе
Ключова відмінність між живою та “неживою” матерією полягає в тому, що для живої матерії домінуючим є вплив майбутнього стану на поточний стан. Це вимагає наявності чутливих механізмів, таких як резонанси, ДНК та біфуркації.
Жива матерія виникає, коли домінуючим є вплив майбутнього стану об’єкта на його поточний стан, а не вплив минулого стану, як це відбувається для ентропійної матерії. Цей зворотний зв’язок між майбутнім і поточним станами є ключовим моментом негентропії, що призводить до феномену “передбачуваного сприйняття” або “цілепокладання”.
У випадку виникнення позитивного зворотного зв’язку ми маємо генерацію або постійно зростаючий подієвий об’єкт, або те, що ми розуміємо як самоорганізацію і життя.
Відкладаючи питання про те, як структуруються такі подієві об’єкти, що “генерують”, можна стверджувати, що послідовна еволюція систем генерації “передбачувального відгуку” призводить до виникнення спеціалізованих систем, відповідальних за це (тобто розуму і свідомості), які працюють на сприйняття майбутнього (або усвідомлення причинно-наслідкових зв’язків), а також на формування відгуку, який породжує події, що забезпечують “бажане” майбутнє, тобто таке, що максимально сприяє вектору самоорганізації.
Система в процесі генерації подій, що передбачають події, забезпечує подієву і матеріальну експансію, і втягує в обіг дедалі більше вільної енергії, матерії і простору, структуруючи все це в максимально зручний для такого детермінування майбутнього вигляд. Ось вам і свобода волі, як банальний наслідок передбачувальної взаємодії (цілепокладання), що випливає з представленої в статті концепції безперервного сьогодення і прямого фізичного зв’язку майбутнього і минулого.
Випадковість у світі подієвих об’єктів (сили “пружності” та інерції по “осі часу”). Розглянемо варіант падіння склянки в системі відліку “сервірування столу”. Уявімо, що таку склянку розбито “випадковим” ударом мікрометеорита. Чи можлива в нашому світі така випадковість чи це все ж таки зумовленість? Співвідношення “випадковості” і “зумовленості” за наявності подієвого тіла в об’єкта (і його “пружності” або “міцності” в часі) тепер слід досить суттєво переглянути.
Хаотичні флуктуації, які ми спостерігаємо, насправді є результатом конкретних взаємодій подієвих об’єктів, які вже відбулися. Подієве тіло об’єкта, яке передає силу як із минулого в майбутнє, так і з майбутнього в минуле, фізично існує на всьому інтервалі “життя” об’єкта. Таким чином, все, що станеться з ним у “майбутньому” (або розтягнутому теперішньому), вже відбулося і, отже, за визначенням, не є “випадковістю”.
Якщо мікрометеорит потрапив у склянку, це вже є подієвий об’єкт, що взаємодіяв із склянкою, і тому жодної випадковості там за визначенням (самим фактом цієї взаємодії) уже немає. Це стосується всієї сукупності причинно пов’язаних подій світобудови, якщо вони відбулися (“відбудуться”), то значить уже зумовлені.
Так звані “неймовірні збіги”, які ми спостерігаємо, насправді є результатом цих взаємодій. Якщо взяти якесь досконало ізотропне середовище, тобто повну відсутність у ньому “об’єктності” (інваріанта параметрів), то його подієва інерція наближатиметься до нуля, а значить, і будь-яке як завгодно мале збурення буде змінювати стан цього середовища - і це можна розглядати як стохастичний процес у подієвих тілах.
Однак, у світі об’єктивно не може бути таких об’єктів або середовищ - це ідеалізація, оскільки вони через “нульову інерцію” просто не будуть фізично існувати. Інерція і маса як властивості матерії - це і є одна з ознак подієвого об’єкта, або сили, породжені його “міцністю” за віссю часу.
Таким чином, випадковість, як ми її розуміємо, насправді є результатом конкретних взаємодій, які вже відбулися. Це може змінити наше розуміння причинності та детермінованості в науці. Некоректне розуміння природи причинності може призвести до некоректних міркувань і “парадоксів”, особливо в царині випадковості та детермінованості (причинності…).
Єдиним джерелом "випадковості" в такому світі є свобода волі і творчість розумних суб'єктів (генератори причин, що породжують події через ПОС у часі).
P.S. У результаті диспутів і запитань, що часто виникають, даю один із коментарів:
- Проблема сучасного природознавства в тому, що оскільки "час" (точніше, сприйняття конструкцій часу) - це одна з функцій мозку як органа (мислення - це робота з причинно-наслідковими зв'язками, тобто атрибутами часу), то це призводить до мішанини із "суб'єктивного сприйняття" часу й об'єктивних явищ (часу як фізичної реальності).
- Багато хто з цієї причини вважає, що "час" фізично не існує, і це суто ментальна конструкція. Однак, я більш схильний вважати, що подальший розвиток уявлень про континуум, де середовищем взаємодії є якийсь "векторний простір", побудований на принципах далекодії.
- Час у науці все ж таки присутній як об'єктивний параметр і це проголошується (наприклад, в ЗТВ), але знову ж таки, у відриві від принципів причинності та реальної взаємодії (зазвичай розглядається ідеалізована "виділена система" в інерціальній системі відліку).
- Де час просто аналог просторового виміру (додаткова координата подій). Власне ці протиріччя і не стикування не дозволили "об'єднати" ЗТВ і квантову механіку, оскільки вони технічно розглядають різний "час".
- ЗТВ як фізичну сутність (метрика простору, що визначає властивості матерії), а квантова механіка, як кількісний параметр (міра, що визначає ймовірності). Таким чином, час в умах учених і філософів перетворюється на якийсь абстрактний параметр, який може бути відображений як додатковий вимір, але не має самостійного фізичного сенсу.
- В тих концепціях час не є умоглядною конструкцією, а це об'єктивний фізичний параметр системи. Принципова відмінність цього підходу від метричних теорій (А. Ейнштейна) у тому, що час тут не "континуум, що вміщає" певні явища (нова координата континууму), а тільки один із фізичних вимірів самого об'єкта - на кшталт довжини або ширини... яке проявляється не завдяки абстрактним побудовам "поведінки системи", а завдяки реальному фізичному зв'язку елементів подієвого об'єкта і сил взаємодії між його елементами (сил пружності та інерції), що працюють за його часовим виміром.
Тобто, будь-яке тіло в цьому розгляді, має "міцність" (інваріант стану) не тільки по просторових осях, а й по осі часу. А сам цей об'єкт тоді якась тривимірна розгортка в просторі подій.
Будь-яке тіло чотиривимірне, і його просторово-часову форму можна умовно представити у вигляді покадрової проекції періоду його існування - що дає нам споглядати зйомка з дуже великою витримкою (див. ще раз відмінність від метричних теорій).
Такий підхід знімає фундаментальну суперечність між актуальним (подієвим) і абсолютним (континуальним) часом. Оскільки навіть якщо якийсь об'єкт "ні з чим не взаємодіє" - час, як його невід'ємна внутрішня складова, що забезпечує його інерцію станів, все одно присутній.
4. Що змушує мене ставитися до пропонованої концепції часу як до евристично значимої? Причина проста, ця по суті проста конструкція дає змогу не тільки звести воєдино велику кількість розрізнених фактів, а й дає несуперечливі розв'язки багатьох парадоксів або нерозв'язних "загадок" (на кшталт випереджувального сприйняття в біосистемах, негентропії, механізму інформаційних взаємодій і колапсу хвильової функції...).
