Коли історики намагаються представити минулі від нас епохи, миттєво виникають повітряні замки. Які одразу розсипаються під натиском єгипетських і мезоамериканських вітрів.
Занадто натужно, узагальнено і вибірково - одні події ми визнаємо фактами, інші - не дуже. При цьому одні артефакти вважаються частиною археологічних архіві, інші просто ігноруються внаслідок їхньої "антинауковості" або навіть елементарного нерозуміння.
Наукове пізнання рухається за заздалегідь прокладеною колією, а коли виникає умовне "незрозуміле", щось, що не вкладається у звичну картину академічної догми, виникає збій. І опоненти, невизнані офіційними кафедрами.
Структура виробництва історичного знання не передбачає інтелектуальної конкуренції, а узгодження нових позицій часто вимагає відходу в небуття цілого покоління дослідників.
Необхідна соціальна революція, фактологічний катарсис, який тягне за собою переформатування академічного поля: переоцінка цінностей означає зміну наукової парадигми. Не навпаки. Дивіться не переплутайте.
Навіть якщо ми не станемо розглядати "спірні" питання a-la хто побудував піраміди і що не так із доколумбовими цивілізаціями Америки, залишається багато "теоретичних" проблем, пов'язаних зі сприйняттям великих часових відрізків. Насамперед через те, що аналіз історичних епох припускає використання політологічного та соціологічного інструментарію. Але ж ніяк не історичного, якого... немає.
От, скажімо, було Середньовіччя чи ні?
Від Плотіна до Наполеона
Формально, Середньовіччя почалося після філософських рефлексій Плотіна, коли його концепція еманації Єдиного підмінила раннє християнство, а римський імператор Константін вибрав державною релігією ідеологію найекстремістнішої секти, яка до цього три століття тероризувала всю східну частину імперії.
Відтепер державний терор і вертикально-ієрархічна влада, політико-інституційна імплементація плотінівського божества, визначала кістяк того, що пізніше отримало назву "Середні віки".
Спочатку Римську імперію затиснули на південних, а потім східних просторах Середземномор'я (термін "Візантія" невдало з'явився лише в 19 столітті, і то як науковий апарат німецького історичного націоналізму), потім вона титульно існувала у вигляді Османської імперії і остаточно загинула під розчерком наполеонівського пера в 1806 році. Юридично, природно.
Що означає “юридично загинула”? Тільки те, що завдяки Американській і Французькій революціям, а також війнам Бонапарта з’явились "природні" умови для формування національних держав.
Францію створив не Людовик XIV. І не горезвісні мушкетери, які тільки тим і займалися, що вирізали непокірних протестантів, - Варфоломіївська ніч в ім'я єдиної і неподільної влади Паризького двору.
Францію створив саме Наполеон. Саме Наполеонівська Франція набула реальних політичних обрисів. І перетворилась на конституційну реальність після буржуазної революції 1848 року.
Саме тоді, того європейського року, умовно закінчилося Середньовіччя.
Точніше кажучи, епоха всевладдя Єдиного, епоха Плотіна. Абсолютистські режими, дарма що подальші консервативні реформи, кинулись до Першої світової війни. І, відповідно, падіння великих імперій: концепт національних держав, з їхньою цивільною і правовою легітимністю, не поєднувався з легітимністю божественного, трансцендентною владою.
Хоча принцип еманації, втіленої в абсолютистських практиках вертикально-ієрархічного управління, залишився незмінним. На нас ще чекає остаточне прощання із Середньовіччям. Можливо, навіть за допомогою світової війни, яка з кожним днем стає дедалі відчутнішою.
Європейські держави після падіння Римської імперії
Але повернемося до ранніх століть нашої ери. У чому тут особливість?
Після закінчення варварської навали і руйнування племенем вандалів Риму, виявилося, що в Європі немає політичних утворень. Жодних. Навколо вцілілих міст ще жевріло життя, проте вони жалюгідно намагалися відродити колишні, імперсько-громадянські порядки.
З урахуванням християнської моралі (Августин Блаженний), зрозуміло, але марно. Знадобилось створення університетів, освіченого класу, професійної еліти, серії релігійних і династичних війн, а також шлях від Альберта Великого і Томаса Аквінського до Локка і Гоббса, оминаючи Ніколо Макіавеллі, щоб зрозуміти просту істину: правитель, імператор або цар, назване важлива, - не є державою як такою. Ба більше, особистий "двір" також не є державною бюрократією.
Так, була епоха етатизму у Франції, коли Париж намагався об'єднати різні ідентичності (Бургундія, Шампань тощо) за допомогою абсолютистської влади. Експеримент закінчився Великою французькою революцією.
Тож держав, у сучасному розумінні цього слова, до появи університетів не існувало. Та й то протополітичні структури, що виникли в 11-13 століттях, концентрувалися навколо своїх графів, герцогів, князів. Рідко коли з'являлися царства, і то у вигляді диктаторських персоналістських режимів: зі смертю правителя вони розпадались на окремі землі.
Втім, германці та французи намагалися відновити Римську імперію, однак у них нічого не вийшло: у перших не було місця "концентрованої сили", а другі, крім геополітичних амбіцій та інфраструктурно слабкого Парижа, нічого не змогли запропонувати.
У Британії, щоправда, вийшло, і то завдяки острівному положенню, навалі норманів, громадянській і Столітній війнам. Частково вийшло в Іспанії - завдяки Великим географічним відкриттям. Але все закінчилося гіперінфляцією, чумними епідеміями і нескінченними війнами з арабами і франками.
Тобто крім "двору" необхідні ще національна ідентичність, автономна від папського престолу правосуб'єктність і така штука, як конституціоналізм, звід "атеїстичних" законів, що регулюють суспільні відносини на основі позарелігійних правових стандартів. 1848 рік.
Не забуваємо також, що ідея коронації імператорів і царів - подія загалом випадкова, хоча й демонструє геополітичні танці довкола Риму та Константинополя.
Тоді, у грудні 800 року, вигнаний із Риму Лев III, домовившись із правителем франків Карлом Великим, "раптово" поклав на нього терновий вінець, дарував корону і проголосив імператором римлян. Не франків, а саме римлян. Колишні варвари визнали "римське" громадянство і пріоритет римського, тобто республіканського права над власною волею.
Що в результаті? Лев знову став Папою Римським, Карл втягнувся в протистояння з Константинополем, а римський престол відтоді - самозванно, на основі сфальсифікованих ним же документів - взявся наліво і направо роздавати імператорські посади і звання.
Що, зрештою, і призвело до "релігійного" розколу 1054 року. Базилевс уже ніколи не стане імператором Риму, а Папа не отримає повною мірою владу над окремими суверенами.
Розбіжності між католицизмом і ортодоксальністю вигадали набагато пізніше, для виправдання занепаду помпезних залишків колишньої римської імперії.
Далі була довга боротьба між "єдиним" папським престолом і місцевими князями-баронами. Останні довго "тестували" межі дозволеного, зокрема, географічних, податкових, государевих і, зрештою, державних кордонів.
Влада як сила та релігія
Поняття "влади" незмінно концентрувалося навколо "сили", а відповідно, до певного правителя. Якщо йому вдавалося втримати територію, тоді правили його діти-онуки, виникала династія, "двір" у широкому сенсі.
Однак якщо територія перехоплювалася, то формувався інший режим, інше царство. Простіше кажучи, території змінювалися, змінювалися "держави" і відповідне сприйняття соціальної дійсності, "борг" перед сувереном.
Незмінною залишалася тільки релігія та асоціація з "вищою", неземною владою. Території були неважливими. Як і супутнє їм населення. Головне, зібрати податки, укомплектувати війська і збільшити підконтрольні землі.
Відновити римську імперію не вдалося. Місцеві різночитання та персональні інтереси баронів стимулювали виникнення безлічі окремих "римських імперій". Тобто протодержав на основі римського права, з елементами папського управлінського досвіду.
Проте з початком розвитку міського самоврядування та університетів виникають і лицарські ордени. По суті, вони представляли собою автономні військові громади, незалежні від місцевої влади. Такого роду “сепаратисти” формально не прив'язувалися до землі, але визначали характер взаємовідносин усередині національних кланів, що народжувалися.
Хрестові походи стали небаченою за масштабами спробою нав'язати зовнішню, позафеодальну ідентичність і перешкодити самоствердженню регіональних баронів.
Як і подальша епоха великих географічних відкриттів. Рим прекрасно розумів, що місцеві царки в один прекрасний момент захочуть відокремитися, стати незалежними від папських директив. І всіляко перешкоджав цьому, аж до політичних убивств, організації народних заворушень і створення паралельних "державних" структур. Тих самих орденів, що концентрували на собі військову силу баронів, пастирську силу римських проповідей і власну філософію належного.
Однак великі географічні відкриття разом із міським правом (магдебурзьке в Північній Європі, чартерне в Англії, комунальне на землях франків, статуарне на Апеннінському півострові), по суті, вбили всі папські впливи.
А зі зміцненням протестантського руху новий феномен національної самоідентифікації незримо вказував на те, що потрібно визначатися з "материнською структурою"; потрібно вирішувати, "хто ми" і "де ми", не зважаючи на всі католицькі побажання.
Позаполітична епоха закочувалася, а Новий час раціоналізував імператорську/королівську владу, яка на той час уже вкоренилася, набула легальних рамок атеїстично дозволеного. На основі псевдорелігійної легітимності: плотінівська еманація остаточно набула правових, "вертикально-ієрархічних" форм.
Власність та Темні віки
Ми будемо не праві, якщо не зупинимося на концепціях власності та характеру економічних відносин.
Коли ми говоримо про відсутність товарно-грошових відносин, ми маємо на увазі "темні віки": не існувало масового будівництва, міського права та міжнародної торгівлі.
Тому ж Карлу Великому був важливішим титул римського імператора, ніж вигідні економічні договори. Проміняти торгівлю з Константинополем на порожню корону могла тільки людина, яка не вміє писати і за фактом нічим не володіє.
Торгувати було нічим, тому й не було товарно-грошових відносин. За винятком друкування власних срібних і золотих монет. Еліти таким чином зберігали капітали, адже повноцінної банківської системи теж не існувало.
Далі, хрестові походи, університети, контакти між містами. Вони як відбувалися? Я тобі корову, ти мені козу... Природно, що торгівля розвивалася, формувалися корпоративні союзи, зокрема і (між) республіканського, і (між) олігархічного штибу.
Інша річ, що великі власники трансформувалися в монархів і, навпаки, монархи перетворювалися на великих власників. Звичайна ситуація того часу.
Власність означала вже невійськову владу над землею і селянами. Податки раціоналізувалися в міру того, як влада-сила набувала незалежних правових рамок, а правитель переставав кидати уважні погляди в бік Риму.
А як вам іспанська гіперінфляція і війна за іспанську спадщину, що виникла за нею? Світова війна, між іншим, яка й визначила формат майбутніх національних фінансових політик і передбачила розвиток фундаментальних банківських інституцій.
Відродження і Новий час - це ж не тільки епоха Ренесансу і становлення протестантизму, пропарламентських форм полісної самоорганізації.
Це ще й епоха самоорганізації: тепер уже ніхто не хотів відроджувати єдину Священну римську імперію. Рим роздав усі посади, і перестав вважатися політичною цінністю. Тепер кожен імператор конструював власну імперію, під егідою загальних (тобто цивільноправових) норм.
Висновки
Середньовіччя - це міф, вигаданий кабінетними істориками та філософами у 18-19 століттях. Так було зручніше секуляризувати європейський простір і звільнятися від корупційних пут зовнішнього дарувальника корони.
Французьким раціоналістам, які насправді були першими націоналістами, ввижалася непереможна Франція. Не паризьке подвір'я з двома курками і трьома коровами, куди прибула Анна Київська, а саме Велика Франція, що на рівних грає з Британією і приєднує до себе заморські території.
Звідси ідея конституціоналізму, поділу влади (теорія розроблена на замовлення Катерини II, між іншим) та ідеї загальної освіти: коли створили держави, з'ясувалося, що немає ні громадян, ні нації. Останніх теж потрібно "створювати".
