Що знаходиться за межами Всесвіту? Непросте питання для фізиків, - адже визнати існування Ніщо вони не можуть, а пояснення на кшталт “простір розширюється швидше ніж сам всесвіт” викликає набагато більш запитань.
Час Науки вже розкривала цю тему, зокрема, в дописі “Межа спостережуваності: простір зростає швидше за швидкість світла”. Тоді ми констатували 3 фундаментальні речі:
- Ми не знаємо, що знаходиться “по той бік” Всесвіту. Відповідно, всі теорії й припущення на тему розширення простору без участі матерії - лише точка зору автора теорії. Точка відліку, яка певним чином конструює його погляд на проблему доступності спостережень. Не проблеми обмеженості простору чи всесвіту, а саме проблеми нашої здатності бачити та пояснювати.
- Ми не знаємо власної абсолютної топології. Ми не можемо сказати, чи ми перебуваємо в “особливому регіоні” всесвіту. Чи взагалі знаходимось в його центрі. Але факт, - якщо він дійсно факт, - розширення всесвіту статистично виштовхує нас в самий центр матеріального світу. І технологічно обмежує нашу здатність вимірювати.
- Ще раз: оскільки швидкість світла - кінцева, а простір розширюється “швидше за світло”, ми не вимірюємо простір як такий. Ми вимірюємо речі, що знаходяться у просторі, намагаючись математично представити їх місцезнаходження.
- В цьому відношенні або ми заперечуємо умовний факт існування Ніщо, або по крихтах, інтуїтивно, визнаємо його фізичні характеристики. А “фізичні характеристики” необхідно вимірювати, що, знову ж таки, неможливо.
Питання від читача: “Назвіть, будь ласка, АРГУМЕНТОВАНО, звідки взялось ствердження, що ніщо не може рухатись зі швидкістю більше за швидкість світла? Чи це - тільки ПРИПУЩЕННЯ, на основі якого побудована обмежена теорія?”
Спочатку підемо офіційним шляхом. Твердження, що Ніщо не може рухатись зі швидкістю більше за швидкість світла, випливає зі спеціальної теорії відносності, яку запропонував Альберт Ейнштейн у 1905 році.
Як відомо, спеціальна теорія відносності базується на двох постулатах:
- Перший постулат - закони фізики однаково діють у всіх інерціальних системах відліку, тобто системах, які рухаються одна відносно одної з постійною швидкістю.
- Другий постулат - швидкість світла у вакуумі є сталою і не залежить від руху джерела світла або спостерігача.
Хоча насправді “чистого” вакууму не існує. А стверджувати, що “абсолютний вакуум” і є Ніщо, ми не маємо права. Так само як підтвердити реальність інерціальних систем відліку. Це математична фікція.
Але вказані постулати означають, що час, простір, маса та енергія не можуть бути абсолютними величинами; вони змінюються в залежності від швидкості руху фізичного тіла у фізичному вакуумі.
Наприклад, годинник, який рухається з великою швидкістю, буде йти повільніше, ніж годинник, який залишається нерухомим. Таким чином виникає “затримка часу”.
Аналогічно, предмет, який рухається з великою швидкістю, буде скорочуватися у напрямку свого руху. Також маса предмета зростає з його швидкістю і наближається до нескінченності, але не досягає швидкості світла. Явище, відоме як релятивістська маса.
Крім того, маса та енергія предмета пов'язані між собою за формулою Ейнштейна: Е=mc^2. Хоча насправді ми уявляємо, як неефективно перетворити масу в енергію, а от енергію в масу - ні.
З чого випливає, що неможливо прискорити предмет до швидкості світла або більше за неї.
Для того потрібна нескінчена сила й енергія. Тому швидкість світла вважається максимально можливою для будь-якої матерії чи інформації. Це не просто припущення, а логічний висновок з експериментально підтверджених постулатів спеціальної теорії відносності.
Проблема в тому, - і тут ми виходимо за кордони офіційної, академічної точки зору - подібні розсуди абсолютно справедливі, якщо ми маємо справу з традиційно “фізичним” світом. Ніщо оперується тими ж законами, що й виделка, будинок, Земля і т.п.
Але це не так. В нашому припущенні Ніщо перебуває “поза” видимим нами всесвітом. А відтак, воно не може описуватися таким же чином, що й звичайні речі.
Ми можемо припускати. І в кожній теорії прописувати окремі положення. Наприклад:
- Ніщо має не фізичну, а сингулярну природу. Тобто всесвіт, якщо й розширюється, то тільки в ту можливість, яка виникла внаслідок появи чотирьох або більше фундаментальних сил природи. Власне, одночасна наявність гравітації, електромагнетизму, сильної та слабкої взаємодії і є абсолютним вакуумом. Всесвіт створює в просторі нову матерію, він поширюється.
- Ніщо нікуди не поширюється. Воно лише дозволяє матерії відтворити саму себе, завдає їй просторові та фізичні ознаки.
Що ж стосується припущення, яке було викладене в дописі “Межа спостережуваності”, то так, воно виходило з точки зору простору, який розширюється. Але тут надсвітова швидкість, скоріше, вимушена характеристика, ніж реальність: простір дорівнює всесвіту, наділяється приблизно тією ж фізикою, що і всесвіт.
Проблема насправді в тому, що нам доступний лише електромагнітна реальність. Всесвіт, який можна побачити завдяки вимірюванням довжини світла.
Адже технологічно ми не в стані залиши світловий конус, або видимий нами всесвіт.
