Чи існують великі проблеми з методами та науковими підходами, які панують в антропології? Так. В першу чергу, це проблеми, що випливають з різнопланових історичних, політичних, культурних та навіть персональних контекстів.
Вони не просто “своєрідно” інтерпретують польові дані, а й визнають надійність антропологічного знання. В багатьох випадках ми вивчаємо апріорно сконструйовані класифікації, але ніяк не “артефакти” або “феномени”.
Спробуємо позначити деякі проблемні питання.
- Проблема репрезентації. Як ми репрезентуємо життя, досвід, перспективи та голоси інших людей у точний, шанобливий та змістовний спосіб? Як уникнути есенціалізації, екзотизації чи гомогенізації розмаїття та складності людських культур і суспільств? Як визнати власну позиційність, рефлексивність і відповідальність як дослідників та незалежних спостерігачів? Як збалансувати наші аналітичні рамки та наративи з емоційним розумінням і висловлюваннями співрозмовників? Як ми розглядаємо динаміку влади та нерівності, що формують виробництво та споживання антропологічних текстів? (Clifford & Marcus 1986; Geertz 1988; Marcus & Fischer 1986; Abu-Lughod 1991; Behar 1996).
- Проблема узагальнення. Як ми робимо обґрунтовані та корисні узагальнення про людські явища на основі обмежених і часткових даних? Як уникнути надмірного або недостатнього узагальнення в наших тематичних дослідженнях або порівняльних аналізах? Як ми враховуємо варіативність, мінливість і контекстуальність людських явищ? Як ми перевіряємо або фальсифікуємо наші гіпотези чи теорії? Як подолати суперечності між ідіографічним та номотетичним підходами, між партикуляризмом та універсалізмом, між релятивізмом та реалізмом? (Boas 1940; Harris 1968; Geertz 1973; Popper 1974; Shweder & LeVine 1984).
- Проблема інтеграції. Як ми інтегруємо різні джерела, методи, рівні та виміри даних у дослідженні? Як поєднати якісні та кількісні методи, або емічну та етнічну перспективи, або мікро- та макроаналіз, або синхронічний та діахронічний підходи? Як подолати розриви між різними підгалузями чи спеціальностями в межах антропології, такими як біологічна антропологія, культурна антропологія, лінгвістична антропологія та археологічна антропологія? Як ми взаємодіємо з іншими дисциплінами чи галузями, що вивчають людські феномени - психологія, соціологія, історія, філософія тощо? (Bernard 2017; Desjarlais & Throop 2011; Moore & Sanders 2006; Kuper 1996).
Так, антропологи намагаються розробляти наукові підходи для конструювання та репрезентації знання про людство у більш суворий та рефлексивний спосіб. Деякі з цих методів і підходів проходять перевірку часом, але проблема в тому, що дослідник не може бути поза системою, де конструюються знання. Тим більше де знання збираються. Це астрономи спостерігають за небом та вимірюють довжину хвиль. Але антрополог не може знаходиться поза межами дослідницького поля. В тому і вся справа.
Той же етнограф вимушений занурюватися в певне культурне чи соціальне середовище. І отримувати багате, детальне розуміння життєвого досвіду, смислів, практик, цінностей, вірувань людей.
Етнографія також дозволяє встановити контакт, довіру, полілог, співпрацю та взаємність зі своїми співрозмовниками. І спонукає до критичного осмислення власних припущень, упереджень, емоцій, стосунків тощо. (Malinowski 1922; Geertz 1973; Emerson et al. 2011).
Але вивчати людей, будучи самому людиною, - проблема. Часто — не об’єктивною людиною. Бо змушений працювати з іншою культурою, оцінюючи іншу самобутність з точки зору власного досвіду проживання у власній культурі.
Ми оцінюємо племена не завдяки особливостям їх буття, а з висоти звичного для нас побуту, власних культурних кодів. Чи враховуються ці фактори дослідником? Де інде. В кращому випадку.
Порівняння - це ще один особливий метод антропології, який передбачає зіставлення різних випадків або прикладів людських явищ для виявлення подібностей або відмінностей у часі або просторі.
Порівняння дозволяє генерувати теорії на основі емпіричних даних. І таким чином кидати виклик етноцентричним або вузькоспеціалізованим поглядам, розкриваючи різноманітність і мінливість людських культур і суспільств. (Boas 1940; Evans-Pritchard 1965; Леві-Стросс 1966; Eriksen 2015).
Питання зовсім не методологічного характеру: як кинути виклик рефлексивності? Як уникнути власної позиційності, суб'єктивності та підзвітності в дослідницькому процесі? Як збалансувати об'єктивність і суб'єктивність? Як працювати з привілеями як соціальними травмами, знаючи, що вони управляють множинними ідентичностями та суспільними ролями? (Behar 1996; Davies 2008; Ellis et al. 2011).
Звідси продукується вимога соціальної справедливості. В першу чергу завдяки дефіциту поваги, відповідальності та взаємності антропологічних досліджень.
Однак соціальна справедливість також ставить інші вимоги: як боротися з нерівністю і несправедливістю, які впливають на людей і явища, які вони вивчають? як розширювати можливості й співпрацювати з людьми та групами? як виступати за зміни, не порушуючи традиційний уклад? І навіщо взагалі?(Scheper-Hughes 1995; Hale 2006; Low & Merry 2010).
Проблема Румати: тихо спостерігати чи брати активну участь із явним усвідомленням, що той самий традиційний порядок сильніший за ідеї справедливості “з власної дзвіниці”?
