Про дохристиянську Русь ми справді знаємо вкрай мало. Основним джерелом відомостей про цю територію є Повість минулих літ, яку відома українознавиця Тетяна Таїрова-Яковлєва назвала «середньовічним фентезі».
Тож особливої довіри до літописів у нас немає. Принаймні, навіть нечисленні відомості, викладені в Повісті, не перевіряються за паралельними джерелами. Також пам’ятаємо, що книжка написана ченцем, який більше дбав про християнську ідеологію тексту, ніж про виклад історичних фактів.
Але що цікаво: у цьому джерелі написано, що руська земля почалася з царювання Михаїла Третього. Якого Михаїла? Рюрика, нехай навіть легендарного, знаємо. Олега, Ігоря - так собі, але можна сказати: знаємо. Святослава, Володимира - без питань.
А тут цілий Михаїл. І до того ж “третій”. А куди поділися перші два? Так от. Якщо ми домовимося, що «руська земля» означає «православна земля», «земля грецької віри», тоді Михаїл Третій - це ніхто не інший, як Візантійський імператор. Він правив Східно-Римською імперією (Візантійська імперія - це вигадка німецьких істориків 19 століття) у 840-867 роках нашої ери. Сходиться? Цілком. Тим більше, археологічних свідчень існування Києва раніше середини 9 століття не існує.
Тож додайте ще деякі арабські джерела, що розповідають про корупційні схеми візантійського двору та спроби закріпити за собою торговельні шляхи зі сходу на захід, - і у вас з'являється зовсім інша картинка так званої Київської Русі, також вигадки істориків, зокрема, ректора Київського університету Михайла Максимовича.
А те, що в 11-12 столітті, за словами чи то Іларіона, чи то Нестора-літописця, ця територія вважалася, по суті, колонією Візантії, нехай навіть і з широкими повноваженнями у формі «стольного граду Києва», - майже факт. І не про яку міфічну “державність” не йдеться.
Паралельно це також вказує на існування Ігоря, але не раніше, - Києва, як і київських князів, скоріш за все, також не існувало.
Нагадаємо: саме у Києві сидів грек-митрополит, а всі спроби «коренізувати» цю посаду, починаючи з Ярослава Мудрого, провалилися. А на ті часи, з огляду на симбіоз церковної та протополітичної структур (державної бюрократії не було!), главою держави вважався верховний духовний правитель. Щось на кшталт іранського аятоли, з відповідним персоналістським режимом, тільки значно простіше і на тисячу років раніше.
Інакше кажучи, митрополит - це намісник Римського імператора, а київський князь - так, для війни і розширення васальної території в ім'я Константинополя.
Читайте за темою:
Імперський проєкт: як Константин Великий створив християнство
