Теорія розширення Землі Володимира Ларіна — найбільш цікава і водночас суперечлива концепція сучасної геології. Вона пропонує новий погляд на походження, склад, будову і розвиток нашої планети, а також пояснює багато геологічних процесів, які важко зрозуміти в рамках загальноприйнятої теорії тектоніки плит.
Отже, згідно з теорією Ларіна, Земля не завжди була такою, якою ми звикли бачити. Кулька постійно змінювався й еволюціонував під впливом зовнішніх, переважно зореутворювальних чинників.
При цьому під "розширенням Землі" розуміється збільшення її об'єму та радіуса протягом довгого, геологічного часу. Таке розширення відбувається циклічно, нерівномірно. Періоди активного розширення супроводжуються інтенсивною вулканічною і сейсмічною активністю, розривом континентів і утворенням нових океанів. Періоди відносного спокою характеризуються накопиченням енергії для запуску наступного циклу.
Але звідки береться енергія для розширення Землі? І як це пов'язано з її будовою?
Для відповіді на ці питання потрібно звернутися до іншого ключового елементу теорії Ларіна, гіпотези гідридної Землі. Згідно з нею, ядро Землі складається з гідридів металів, тобто з'єднань металів з воднем. Такі сполуки виникли в юній Сонячній системі під впливом магнітного поля зірки й подальшої іонізації речовини.
Однак гідриди металів нестабільні за високих температур і тисків, які панують у ядрі Землі. Вони поступово розпадаються на метали та водень. Газ виділяється через земну кору в атмосферу. Цей процес Ларін назвав "водневою дегазацією" Землі.
Саме енергія дегазації створює тиск на земну кору, викликаючи її деформацію і розломи. Крім того, водень бере участь у хімічних реакціях з іншими елементами земної кори та мантії, змінюючи їхні властивості та склад.
Розширення Землі провокує такі явища:
- Континенти розсуваються один від одного, утворюючи океанські западини та хребти. Це означає, що континенти здатні збиратися назад у кулю, відтворюючи єдиний материк планети Земля.
- - Океанські кори тонші й молодші, ніж континентальні. Причина в тому, що океанські кори формуються з розплавленого матеріалу, який підіймається з мантії в місцях розломів. Своєю чергою, континентальні кори збереглися з давніх часів і мають складніший склад і структуру.
- Гірські ланцюги та острівні дуги виникають унаслідок стиснення і складання земної кори на краях континентів або в місцях зіткнення океанських плит. Тому гори часто мають вулканічне походження і містять різноманітні мінерали та руди.
- Земна кора має нерівномірну товщину і щільність, що призводить до відмінностей у гравітаційному полі Землі. Звідси виникнення гравітаційних аномалій, ізостазій і загалом гравітаційна нестійкість земної кори.
Земля нестаціонарна, вона постійно змінюється, наче живий організм, а землетруси та виверження вулканів “підтримують її життя.
Докази
Володимир Ларін наводить кілька доказів своєї гіпотези. Але тут ми маємо застерегти, що йдеться про своєрідну інтерпретацію геолого-хімічних і фізико-магнітних даних, яка не завжди розділяється науковою спільнотою. В такому випадку це нормальна ситуація.
Зокрема, на думку геолога:
- Палеомагнітні дані показують, що магнітне поле Землі змінювалося з часом не тільки за напрямком, а й за інтенсивністю. Ядро Землі не є однорідним і сталим, воно зазнає змін під впливом водневої дегазації.
- Склад земної кори та мантії також змінювався з часом. Зокрема, збільшувався вміст кисню, алюмінію, кремнію та інших елементів, які утворились внаслідок реакцій водню з металами. Тобто воднева дегазація відіграє важливу роль у хімічній еволюції Землі.
- Земна кора має витончену структуру, що складається з різних шарів із різними властивостями. Зокрема, існує так звана "металогелосфера", яка знаходиться між літосферою і ядром і скомпонована з кремнію, магнію і заліза. По суті, "металосфера" - це продукт розпаду гідридів металів у ядрі; вона служить бар'єром для виходу водню на поверхню Землі.
Нові підходи та критика
Теорія Ларіна не була визнана науковим співтовариством, оскільки суперечила загальноприйнятій моделі будови Землі, теорії тектоніки плит та методології вимірювання геохімічних даних.
Але вона все-таки привернула увагу деяких вчених та ентузіастів. Деякі з них намагалися знайти докази альтернативної теорії еволюції Землі або аргументи на користь гіпотези дегідрації, використовуючи наявні методи та джерела.
Наприклад, у 2014 році австралійський науковець Джеймс Макслоу опублікував статтю, де стверджував, що знайшов прямий доказ теорії Ларіна, досліджуючи особливості рельєфу австралійського берега.
Він використовував дані супутникового радіолокаційного альтиметра, щоб виміряти висоту морського дна і виявити аномальні підводні структури.
Науковець вважав, що подібні структури можуть бути слідами стародавніх тріщин і розломів у корі Землі, якими виходив водень та інші гази. Він також стверджував, що ці тріщини й розломи відповідають розташуванню континентів на більш "маленькій" Землі.
Проте стаття Макслоу також не отримала широкого визнання, оскільки не враховувала роль сейсмічної активності, ерозії або осадових процесів.
Крім того, вона не пояснювала, яким чином водень міг проникати крізь товстий шар силікатів і оксидів, що покриває поверхню Землі.
Не дивно, що ми зустрічаємо переважно критиків теорії розширення Землі.
Так, Клаус Вогель, німецький геолог і палеонтолог, автор книги "Глобальна тектоніка в геологічному минулому": пише:
"Теорія розширення Землі не може пояснити багато геологічних явищ, як-от субдукція, зворотні зсуви, орогенез, магматизм тощо. Вона також суперечить вимірюванням довжини дня, кутової швидкості Землі, гравітації та іншим фізичним параметрам. Теорія розширення Землі є псевдонауковою і не має жодних доказів".
Американський геофізик і професор Сан-Дієгоського університету Девід Сандвелл:
"Теорія розширення Землі ігнорує сучасні дані про рух плит, які підтверджують тектонічну модель Землі. Вона також не враховує термодинамічний баланс Землі, який вимагає збереження енергії та маси. Теорія не має жодного фізичного механізму, який би забезпечував постійне збільшення радіуса Землі".
<Хелге Краг, данський історик науки та професор Орхуського університету:
"Теорія розширення Землі була популярна в 1960-х роках, коли не було достатньо даних про структуру і динаміку Землі. Вона була підтримана деякими фізиками, які пов'язували її з гіпотезою Дірака про зменшення гравітаційної постійної. Однак ця гіпотеза була спростована експериментально, а теорія розширення Землі замінена теорією плитової тектоніки, яка краще відповідає спостереженням".
Але ось яка штука. Критики Ларіна виходять із гіпотези стаціонарності Землі, незмінності її розмірів, геологічної структури й наявних хімічних компонентів протягом 4-мільярдної історії планети.
Хоча прямих доказів такої "стаціонарності" не існує.
А палеодокази, про які говорять вчені, знову ж таки виходять із принципу стаціонарних розмірів протягом усього геологічного часу. Який, своєю чергою, вимірюється приблизно, на основі постулату про поступову еволюцію в дусі Чарльза Лаєля.
Тобто критика на основі комбінації "сучасних даних" і застарілої моделі 200-річної давності.
І все ж, якщо ж ми прагнемо наукової об'єктивності, тоді необхідно отримати низку "незалежних" даних, не пов'язаних із "протилежними" уявленнями про еволюцію нашої планети:
- Вимірювання радіуса і маси Землі в різні періоди її геологічної історії. Ми маємо точно знати, змінювалися чи ні об'єм і щільність Землі. А якщо змінювалися, то з якою динамікою?
- Вимірювання складу ядра, мантії та кори Землі. Непросте завдання навіть для "ультрасучасних" технологій.
- Вимірювання гравітаційної постійної G у минулому, щоб встановити її залежність від часу і пояснити можливі зміни розміру Землі.
- - Порівняння географічних, кліматичних, біологічних і палеомагнітних даних із моделлю розширення Землі, запропонованою Ларіним.
На цей час такі дані або відсутні, або суперечать теорії. Крім того, не дуже зрозуміло, як виміряти гравітаційну постійну минулого. Особливо в контексті того, що ми не знаємо ні розмірі, ні маси, ні складу палеоземлі. А спиратися виключно на сучасні дані, погодьтеся, не дуже компетентно. Якщо, звісно, ми хочемо залишатися об'єктивними.
