Александр Дюма, говорячи від імені абата Фаріа, якось помітив: "Наука – це найвища форма релігії. Якщо ми глибоко зануримося в її дослідження, ми зможемо розгадати всі таємниці Всесвіту."
І, дійсно, за 200 років, що пройшли з моменту написання “Графа Монте-Крісто”, практично нічого не змінилося. Вчені все намагаються довести своє право на істинне знання, не помічаючи, що вони продовжують ту же колію, яка була прокладена Томасом Аквінським. Наука залишається особливою похідною схоластики, використовуючи майже всі логічні зачіпки, що були запропоновані першими європейськими університетами.
Ба більше, система аксіоматики не дозволяє вибудувати принципово новий, позарелігійний, суто науковий підхід, постійно провалюючи так звані “точні науки” до схематизованої дихотомії “вірю - не вірю”, “істина - не істина”.
Найбільш красномовний приклад - такі поняття, як “спостерігач”, “об'єктивність”, “реальність”. Жоден фізик, космолог чи хімік вам чітко не відповість, що означає ця свята трійця. І чим спостерігач - з точки зору традиційних вимог об'єктивності - відрізняється від бога. Особливо якщо врахувати систематичну вимогу находження цього самого спостерігача в обраній їм системі координат.
Вибачте за каламбур, але реальність дійсно виникає слідом за вимірюванням - ми не можемо опинитися по той бік всесвіту, а наші прилади активовані тільки за єдиним патерном - електромагнітним випромінюванням.
А тут ще методологічний конфлікт між загальною теорією відносності та квантовою механікою і теорією квантових полів. Реальність загублена в конкуруючих підходах цю саму реальність виміряти.
От вам приклад псевдонаукового підходу.
Нам дійсно потрібна нова теорія об'єктивності. Така, щоб пояснювала походження і природу Всесвіту. І щоб вона була логічно та математично верифікованою. А відтак, нам потрібно повертатися до апологетики Ніщо - хочемо ми того чи ні, але ми все одно залишаємося в нечітких кордонах релігійного, навіть християнського дискурсу. Якщо говоримо про сучасну науку.
Тож, Ніщо було єдиним елементом, який існував до утворення Всесвіту, і він був антагоністом простору-часу. Бо не існувало ніякого простору-часу.
Ніщо не мало ні розміру, ні центру, ні часу, ні простору. Однак воно мало силове поле, яке поєднувало чотири майбутні фундаментальні сили. Тобто воно мало деяку математичну сутність, існувало до появи Всесвіту.
Ніщо перестало бути антагоністичним, перетворившись на логічний конструкт, коли вибухнув всесвіт. Сингулярність, яка презентувала Ніщо, трансформувалася в частинку, точніше кажучи “вихідний скрипт”, який започаткував усі елементи. Виникла реальність, яка постійно відтворює саму себе.
Цей “початковий скрипт” ми й вважаємо Деміургом, Богом, що знаходиться над реальністю. Бо він цю реальність і “створив”.
Проблема полягає в тому, що навіть в такому випадку ми не розуміємо, який процес запустив формування та еволюцію всесвіту. Саме еволюцію, бо нуклеосинтез, виникнення надскладних хімічних елементів, поява біологічних структур - це і є еволюція.
Для чого?
Ніщо не заважало Ніщо залишатися таким, яким воно існувало до появи матеріального світу. З іншого боку, неможливо БУТИ антагоністом самому собі. Включно з антиподом простору і часу.
А це означає, що будь-який фізичний процес - в першу чергу процес діалектичний, що містить взаємозаперечні сутності.
Тобто не існує проблеми методологічної несумісності макро- і мікросвітів, космології та квантових імпровізацій. Існує лише наша не-знання, відсутність необхідного математичного апарату для описання й аналітичної роботи.
Ми ж все одно будемо “підганяти” нещасну реальність під наше вміння будувати формули, таблиці та графіки. Нам так простіше.
